Почин

Давним давно, умить хлопчак,
яким я був, дорослим став —
я враз життя своє почав!
І світ мені відкрився: так,
іде за плугом плугатар,
піт залива йому чоло,
він борозну свою проклав,
долину залишив давно,
він вгору плуга пхне свого.
Гне рало ялова рілля,
над ним збирається гроза,
і чорна маківка вгорі нага
жде його.
— Хай оре, коли є снага!

Початок

Років чимало вже минуло, коли я вмить
з хлопчини чоловіком став
та враз життя своє почав!
Побачив світ перед собою: наче стоїть
при конях, умившись потом, плугатар.
І стоячи отак на верховині
та прооравши у долині не один гектар,
залишивши позаду рік блакить,
він бачить схил, що треба ще зорати нині.
Коли орати голу скелю - леміш затупіє.
В повітрі пахне вже грозою, похмурніє,
а голий чорний верх над ним зухвало бовваніє,
чекає.
- Най оре, як осміє.

Початок

Я був дитиною малою
Роки тому... Умить змужнів.
Неначе випірнув із снів!
Побачив світ перед собою:
Зоравши лиш найперший пагорб,
Орач з кіньми блищать від поту.
Не втамувати рікам спрагу,
Не зберегти долині цноту.
Той схил гірський - наступне поле.
А плуг заточить скеля гола.
Гримить, несеться злива долом,
Між сірих хмар вершина чорна
Спостерігає.
- Най він орає, якщо така доля його не лякає!

Початок

За мить, тому багато літ,
Я з хлопця чоловіком став:
Раз — і жити розпочав!
Достоту так побачив світ,
Як ра́тай, що на перший свій
Горб зійшов і, втерши піт,
Коні там спинив як стій;
Долі вже зорав як слід,
Аж глядь — гора, вершина — лід,
Голим-голо, повно брил,
Жаль йому і плуга, й сил,
А шпиль з-під чорних бурі крил
Шле привіт:
«Йди-но звідси!» — «Ні. На схил!»

Початок

Однієї миті, безліч років тoму,
як я з хлопчиська став чоловікóм:
Життя моє розпочалося з того,
Що я побачив світ перед собою -
так бачить óрач з своїми кіньми,
Спітнілий після першого пагóрба,
поріччя зоране понизу в долинí,
І бачить схил гори, що має ще зорати,
А в ньому скелю зголену, готову
затупити його леміш,
Грім, що висить в повітрі,
Й оголену та чорну в вишині
Вершину, що очікує:
- Нехай оре, якщо посміє!

Початок

Умить, але тому сто літ,
Дитина, я дорослим став:
Раптово життя час настав!
Відкрив мій погляд цілий світ.
Стояв там хлібороб з кіньми
У першого уступу гір,
Пішовши з ораних людьми
Долин прибережних і лугів.
Він обзирає схили гір,
Скелю, що всякий плуг зломить.
Далекий грім над ним гримить,
Над ним чорніє твердь гряди,
І чекає.
— Посмієш гору здолати?!

Як починалося

Давно промайнуло дитинство, наче мить,
Незчувся як, а вже дорослий чоловік:
Із тих пір свого життя веду я відлік!
Постає переді мною справжній світ:
Схили й пагорби кругом
І на одну з вершин,
Увесь покритий потом,
Плугатар з кіньми зійшов,
З низин, що переорав плугом,
І гору обійти не смів,
Породу перед собою змів,
Аж раптом звідкись хмари
Заволокли гірську вершину, кам'яну по своїй природі,
Завмерли грозові примари.
— Сподіватися, що він зоре її, годі!

Початок

Все в мить одну, роки назад,
Дорослим чоловіком став, хлопчина
Життя моє раптово почалось!
Я бачив всесвіт перед собою!
Ось селянин біля коня стоїть!
Краплина поту над бровою,
Залишив землі річкові,
Пройшов в долину нижче,
І бачить пагорб для роботи,
Безплідна скеля, щоб притупити свою долю,
Над ним, в повітрі грім завис,
Та чорна, гола скеля,
Тепер чекаю.
-Дай йому орати, якщо посміє він!