A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Ключовою тенденцією нашого часу, у розвинених країнах напевне, стало те, що людство прагне тиші, та не отримує її. Ґвалт вуличного руху, безупинні гудки телефонів, цифрові оголошення в автобусах і потягах, миготіння телевізорів у порожніх офісах – все це ніби акумулятор, що ніколи не розряджається, і водночас це відволікаючий подразник. Людська раса виснажена шумом і жадає чогось зовсім інакшого – чи то у віддаленій глушині, чи серед океанського простору, або ж у особливих схованках, призначених для спокою і зосередження. Алан Корбін, професор історії, пише про своє пристанище у Сорбонні, а Ерлінг Кагге згадує про незаймані землі Антарктиди, обидва автори намагалися врятуватися втечею у ті місця. А все-таки, як вказує А. Корбін в «Історії тиші», сьогодні шуму, ймовірно, не більше, ніж було раніше. До появи автомобільних покришок міські вулиці повнилися оглушним металевим брязкотом колес та цокотінням підков. Коли добровільна ізоляція за допомогою мобільного телефону ще не була можливою, в автобусах і потягах велися розмови. Продавці газет не ходили мовчки із купами свого товару, вони рекламували його у повний голос, так само робили торговці вишнями, фіалками та свіжою макреллю. У театрі та опері в хаосі мішалися вигуки захоплення й обурення. Навіть у селах селяни за роботою співали. Зараз вони не співають. Змінився не стільки рівень шуму, на який у попередні століття також скаржилися, але ступінь збентеження, що з’являється із настанням тиші. Тепер вимальовується інший парадокс: коли трапляється тиша – у хащі соснового лісу, голій пустелі, раптово спорожнілій кімнаті – то вона частіше нервує, а не тішить. Насувається жах, вухо інстинктивно ловить хоч щось – шипіння вогнища, пташину пісню чи шелестіння листя – що врятує від цієї невідомої порожнечі. Люди хочуть тиші, але не такої повної. |